Перебираю рельєфні вузлики своєї пам’яті… На
пазурі ночі знову поналипала срібна істерика місяця…
Сліди, що вели мене до тебе в небо, напівзасипані
попелом моїх сподівань та мрій… Але, міцно стиска-
ючи залишки пульсу в обпечених безнадією руках,
я витру сльози у власної тіні, божевільно усміхнуся
й скажу:
– Я належу тобі! Тільки тобі…
Від Михайло Буряк
Член Національної спілки письменників України.Поет