У Янгола під крилами
Коли «нашу мову заносять піски духовних пустель»
(Ліна Костенко), україномовний поет із зросійщеного За-
поріжжя Михайло Буряк сповідально зізнається: «Я був
сьогодні в Янгола під крилами, шукав себе у спазмах пер-
ших рим…». Автор – не новачок у літературі й достеменно
знає – потреба Слова, як молитви, у суспільстві катастро-
фічно зникає. Кожному з нас щось не дає стати собою. Але
хто сказав, що поет мусить чекати благополучних обста-
вин, якщо душа напилася неспокою? І нехай цей неспокій
– лише закоханість, вчитаймось, прислухаймось, як делі-
катно й точно підбирає він образи для збудження нашої
думки: «Стану у тебе під вікнами й гратиму… босий та
сивий, як Місяць серед зими». Осяяний почуттям, поет ви-
бирається з простору самотності і веде нас (разом із собою)
у світ гармонії. Висока естетика мови сприймається, насам-
перед, як утвердження високого в людині: «Порозпалюю
в небі зорі, пороздмухую ліхтарі. Тільки б ти мене в тому
світлі впізнала!..».
Тій, яка «світліша за сто світів і солодша за слово
«жити»», автор присвячує не лише поезії. У збірці – ще й
короткі прозові образки. Схожі на світлини! Бо так зримо
постає перед тобою зображене словом дійство, та навіть і
не дійство, як-от «…хмаринка у вигляді серця, що випад-
ково зачепилась за крислатість душі». Хочеш не хочеш, а
створюється ілюзія зупиненого часу. Бо прагнеш якомога
довше порозкошувати в ідилії поетової Любові: «Я ж кохаю
тебе… кохаю… недосяжну, глибоку, вростаючу корінням в
терпке весняне небо, щоб напитися вічності».
Олеся Білоцвіт,
член Національної спілки
письменників України, Австралія