Анна Костянтинівна ПОПОВЧУК – народилася у грудні 1983 року в місті Чернівці, Україна.
У 2006-ому році Анна закінчила Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича. Магістр філологічних наук.
З 2006-го по 2013-ий рік Анна працювала редактором і ведучою культурно-мистецьких та науково-просвітницьких передач Чернівецької обласної державної телерадіокомпанії та радіостанції «Буковина».
Лавреатка всеукраїнських та міжнародних конкурсів, володарка низки премій та відзнак професійної майстерності.
Членкиня Національної спілки журналістів України.
Громадська активістка, редакторка, упорядниця художніх видань, ведуча і учасниця культурно-мистецьких програм, заходів та життя України.
Поетеса. Авторка книги віршів «БО – ЛЮБЛЮ» /Видавничий Дім «БукРек», 2012 рік/.
Учасниця першої антології Майданівської поезії «Небесна сотня».
Авторка ідеї, співавторка та упорядниця англомовної антології віршів про війну та нинішні реалії в Україні «ГОЛОСИ ВІЙНИ І НАДІЇ» /вихід заплановано на 2023 рік/.
З поезії Анни Поповчук створено чимало красивих ліричних і патріотичних пісень та здійснено переклади віршів на англійську.
Аннині статті-спомини вміщено в книги:
«ГОЛОС ЕПОХИ» /присвяченій поважному ювілею Чернівецького обласного радіо, і роботі там Анни/, та – «Метеор над Кадубом», – на вшанування пам’яті її дядька – відомого буковинського журналіста, публіциста, письменника, багаторічного головного редактора громадсько-політичної газети «Буковина», Заслуженого журналіста України світлої памʼяті Володимира МИХАЙЛОВСЬКОГО.
А відома поетеса і творчий наставник Анни в літературі Тамара СЕВЕРНЮК включила до своєї книги «КРІЗЬ ДИМ ОСЕНЕВИХ ЗГОРЯНЬ» і вірша Анни «Заярмили вже людей, забидлували…».
У різні роки поетичні твори Анни ПОПОВЧУК з’являлися на сторінках всеукраїнських та закордонних літературно-мистецьких газет, журналів, збірок та альманахів, як от: «Буковина», «Буковинський журнал», «Франкова нива», «Золота ПЕКТОРАЛЬ», «Гомін Підгір’я», «Німчич», «Ukrainian people» /США/, «Сівач», «НАШ ГОЛОС» /Румунія/, «Українська літературна газета» /Україна/, та – на різних інтернет-порталах /«Буквоїд», «ЛітАкцент», «Порт-Фоліо», «Майдан. Дрогобич», «Експеримент», «Українська літературна газета» та інших/.
У своїй поетичній творчості Анна Поповчук пише про людей, події та час, в який ми живемо, природу, яка нас оточує, про дитинство – для дорослих і наймолодших читачів, а також — створює філософську, громадянську, духовну та інтимну лірику.
Запрошуючи до відвертої розмови, Анна щиро вірить, що її вірші не залишаться непоміченими і знайдуть добрий відгук у серцях і душах читачів!
📖💛💙
НЕ НАЗИВАЙ Не називай мене нікому. Коли сповідаєшся грому у середзим’ї осяйному, коли летиш за небокрай, коли в житті відчуєш втому... Я попрошу лише одне: ні дальньому, ані близькому Не називай мене!.. ©️Анна ПОПОВЧУК, м. Чернівці /Україна/
АЛЕ Ж…
Усе – як треба. Без олжі й підлот,
невчасних злетів, «друзів» випадкових.
Життя – то кінь, у нім любов – підкова,
А шлях – за поворотом поворот...
Далеко там, за брамою дощу,
лишилось зайве – непотрібна ноша.
« – Ти просто будь.
Нічого більш не прошу».
« – А я і так усе тобі прощу»…МИНУЛЕ Медеєясногоргони… Як прикро… Та вас вже нема. За ґратами – всі заборони, Попереду – світла юрма. Два кути – це для неї – оголені… Брехні з чолом крутим… Рани ще не загоїлись росами, І по листю – як завше – дим. Ти впізнаєш його в бездоріжжі, Прихистиш від програм суєти. Подаруєш усю свою ніжність – А тоді – допалиш мости…
СМЕРКОВЕ Догоряє осінь тихо й прудко, пахне літом неоспале листя. Під деревами посію незабудки, примули посáджу та іриси. Почекаю літа на дорозі, зачерпну блакиті з виднокола, – ще літá не стали на порозі, хризантеми не заснуть ніколи... Дочекаюсь літа, хоч ще осінь, щастя, що в житті живе чекання. Поріділи у смереки коси і трепети – на порі смеркання. Догоряє тихо тепла осінь...
МОЖЕ /диптих/ І Вже осінь холодна, німа і літнього щастя нема. Замерзло усе навкруги, тікають у вирій птахи. І ми із Тобою – чужі. Згубилася рідність душі. Хтось в цьому винен... А хто?.. Я вийду на двір без пальто. Ловитиму краплі дощу. І, може, Тебе прощу... ІІ Може, Ти намарився мені у старенькім, призабутім сні? Може, справді ми уже чужі, і згубилась рідність у душі? Може, в цьому винен хтось. А хто? Я на двір виходжу без пальто. Може, зловлю крапельку дощу, і усе ж-таки... Тебе прощу?!..
РОЗРІДЖЕНЕ З блискавок та висот пада мжичка неквапно. На зупинці життя ми, як завжди, самі. Ти стоїш, наче бог. /обопільність мовчань — заощадна/. Всі прикмети зими — це розріджений кисень в мені. Дико й тупо гнітить, астматично стискає, руками... Тільки мить і, з сережкою в носі, востаннє на зліт приготується згорблена й досить посивіла дама — тиха осінь стара, і у тілі полишить свій міт.
МІТКА… Окрушини їдкого тютюну статечно обтрусила пані Осінь. Її лише пригадую одну, коли у снах біжу полями боса до Тебе, Ти – один такий, бо едельвейсу ніжну квітку Ти віднайшов ...і нечужий нам янгол ставить щастя мітку.
У МІСТІ… Довго ходила містом. Воно мене нервувало. Слухала музику Ліста, блукала порожнім вокзалом... Пила холодну каву, Тебе у долі просила, аби лиш була ласкава...
ЗМИВШИ МАКІЯЖ або РОЗДУМИ ПО ЗМИТТЮ МАКІЯЖУ Я хочу змити грим і макіяж, відчути, що я – дівчина, що – жінка. Яка була, такою й є /фактаж/. Природно: я – то Твоя половинка. Без туші, без помади і тіней, без пудри і принадливих рум’янів, Я – мед зорі і марево ночей, Я – промовляння сотень океанів. Така я є – не цяця і не лялька, не лотереї виграшний квиток. А – тиш лілей, бузок, гірка мигдалька і, думаю, що на тривалий строк.
мужня будь. І навіть коли зникнуть всі мужчини, не дай сльозі з'явитись без причини. Торуй собі сама щасливу путь. Непересічна жінко: мужня будь!
ПРОЗОРІСТЬ Відсиріло осіннє місто, прозорість втратило і легкість. І йде по вулиці Капніста стара невдаха – давня впертість. Це місто, рідне вже до болю, мене впізнало і притихло. Поворожу собі на долю: чи омине сьогодні лихо. Чи знезійде на мить прозріння в похмурій суєті на площі? Чи знайдеться оте спасіння у церкві, на осінній прощі?..
СПРОМОГА
Березневу глину ногами змішуючи
Ми йдемо та йдемо ген часоплинами
Щось за когось навіщось
і десь вирішуючи
Нас змішають колись
із такими ж глинами
Потім сонце шукати просити пробачення
Легковажно убратися аж по-весняному
На ходу розгадати найвище призначення
Лікувати когось застарілими ранами КРИЗА… Ненавиджу Тебе й себе, і проклинаю те гірке сумління, що сіяло нам небо голубе, тепер – сліпе і зовсім не весіннє. Воно карає жаром і дощем, водою й спрагою, що никнуть повсякчасно. Це винен Ти. Таке вже наше щастя. Здивований? А хто ж, скажи, іще?.. Я поховаю всі мої страждання, розлуку, біль і серця тоскний щем. Ненавиджу наївні сподівання, а ще сильніш – Тебе з оцим дощем. Люблю…
ПОЕТИ… Хіба ж можуть «осучаснитись» поети? Як підлаштуватися під світ?.. Коли Всесвіт лиш народжує комети, а в поета – вірш летить з орбіт?!.. Хіба ж можна щиро римувати І брехати, про усе і вся? Чи ж можливо жити й не прощати, Чи – «твоя» й, воднóчас, – «нічия»?! …Відлітають не усі поети, – Гоять рани, на землі живуть, Щоб злітали в безвісті ракети Й не була тернистою ця путь. Рупор правди, совісті та честі, Сподівань, надії, мрій, вагань Без надмірностей важких сугестій В легкíм дóторці зчудóвань та чекань
СПОМИН ЛІТА Пахне варенням на кухні — малиновим, Струми медвяні зі дзбана точаться. Ніздрями всотуєш запах полинний — впущу не впущу, може, й так просочиться... В'язень грибок-білобок на нитці — Запах тепла і дощу — засушений. Стиглість — в лісах та полях. Короп — в сітці. Росами літніми праліс притрушено. ©️ Анна ПОПОВЧУК, поезія ©️ книга «БО — ЛЮБЛЮ»
